Зробити стартовою   Додати в обране  Стрічка новин в форматі RSS

Навігація
   » Головна
   » Новини
   » Пошук
   » Користувачі
   » Гостьова книга
   » Козак-Інформ
   » Сторінки



НС

Приймаються благодійні внески

на розвиток і підтримку "Нової Січі",

журналу "Музеї України".

Експедиції в зону АТО,

Музей плакату для прифронтової зони...

Гривні по Україні: картка Приватбанку

5168755514296934




Цікаві сайти

 







 






http://www.museum-ukraine.info/

*САЙТ КОЗАКІВ США*


http://nbnews.com.ua/

http://blog.i.ua/user/6451244/

http://www.ukr.net/

http://www.zarubezhom.com/

http://h.ua/

 

   

  



Пошук







ЄУ
Locations of visitors to this page

https://surmasite.wordpress.com/
https://musplakat.wordpress.com/

CanadaUA-news

https://ukr.media/

Музей В.Тригуба

http://snayper.do.am/

http://upk.do.am/

http://uapress.info/




сайт "Музеї України"

   Журнал "Музеї України" пропонує ексклюзивну інформацію з життя  галузі. Міжнародні розслідування, шпигунські скандали, повернення і розшук культурних цінностей, боротьба з ворогами України - все на сторінках і на сайті!

Завітайте на сайт!

http://www.museum-ukraine.info/
 




і



Новини

Іван Скоропадський - гетьман на сутінках Козацької держави
Понеділок, 25 Серпня 2014

Іван Скоропадський - гетьман на сутінках Козацької держави

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1646-го у козацькій родині Іллі Скоропадського, в старовинному містечку Умані народився син, якого назвали Іваном. Його дід Федір брав участь у революційних подіях середини XVII століття та був одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького. З покоління в покоління передавали історію про його героїчну загибель під час Жовтоводської битви 1648 року. Батько майбутнього гетьмана Лівобережної України Ілля окрім Івана мав ще двох синів — Василя та Павла. Вони також стали відомими діячами Українського гетьманату.

У 1674 році малолітнього брата Івана Скоропадського Павла захопили в полон татари і він зміг звільнитися лише через тридцять років — у 1704 році. Внаслідок зруйнування Умані турками й татарами, родина Скоропадських перебралася на Лівобережну Україну. У1675 році Іван Скоропадський стає військовим канцеляристом, а вже наступного року бачимо його старшим військовим канцеляристом в уряді гетьмана Івана Самойловича. Одночасно він виконував важливі дипломатичні доручення, зокрема неодноразово відвозив гетьманські листи до Москви. У 1678 році Іван одружується на доньці чернігівського полкового осавула Никифора Калениченка Пелагеї. Наступного року в них народилася донька Ірина. У 1680 році, очевидно, не без протекції тестя, Івана Скоропадського було призначено полковим писарем Чернігівського полку. У 1687 та 1689 роках він був учасником військового походу багатотисячного українсько-російського війська на Крим.

Новий гетьман Іван Мазепа продовжує використовувати дипломатичні здібності Скоропадського й у 1693 році направляє його зі своїм листом до московського царя та наказує вирішити певні питання щодо функціонування в Україні оренди: «И тот писарь, Иван Скоропацкой, объявил в Приказе Малыя России словесно ево, гетмана, Ивана Степановича, и генеральной старшины, полковников и посполитых людей, о оставлении той аренды и о постановлении на один год вышеимянованных с шинков поборов, по данной ему от него, гетмана, наказной памяти». Після повернення з Москви І. Скоропадського призначають генеральним бунчужним. На цій посаді він бере участь в Азовських та Дніпровських походах другої половини 90-х років XVII століття з метою відвоювання в Османської імперії приазовських та придніпровських фортець. Як свідчив літописець: «...Штурмуючи килко дней и ночей, 1 дня в Спасовку четыре турецкие городы взяли, а именно: Казикермен, Имуберек, Шингерей и Аслам дотла разорили — только Таванский Муштар оставили и своими людьми снабдили; людей же Спожитками забрали многими и послано с ведомостью до е. ц. в. Иоанна Алексеевича от Шеремета князя Волконского и от гетмана — Ефима Лизогуба, хорунжого енерального, где с радостью прыймано милостиво, а до е. ц. в. Петра Алексеевича послан был бунчужный енеральный Скоропадский с тоею ж ведомостю под Азов и жалован».

У 1699 році, під час епідемії чуми, вмирає дружина Івана Пелагея. Через деякий час Скоропадський одружується вдруге на вдові колишнього генерального старшини Костянтина Голуба Анастасії (1671-1729 pp.). Вона походила з козацько-старшинського роду Марковичів. 9 березня 1703 року в родині Скоропадських-Марковичів народилася донька Уляна, а в 1718 році її обвінчали в Москві із сином Петра Толстого, найближчого радника Петра І. Офіційна шлюбна церемонія відбулася того ж року в Глухові. Окрім того, Іван та Анастасія Скоропадські мали ще меншу доньку Юліану.

У 1701 році Івана Скоропадського за гетьманським універсалом переводять на посаду генерального осавула. Під час Північної війни 1700-1721 років генеральний осавул Скоропадський неодноразово брав участь у військових операціях та керував козацькими підрозділами. У 1706 році він обійняв посаду полковника Стародубського полку. Наступного року на чолі свого полку Скоропадський здійснив похід до Польщі, де брав участь у боях із прихильниками шведів на польсько-австрійському кордоні аж за р. Вісла. Окрім того, стародубські козаки відзначилися під час взяття міста Бихова.

У 1705 та 1708 роках Скоропадський за дорученням гетьмана І. Мазепи зустрічався з царем Петром І. У першому випадку він доводив московському монархові, що Правобережну Україну не треба віддавати Короні Польській, у другому — вирішував справу щодо доносів на гетьмана.

Після несподіваного для багатьох переходу І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII, цар Петро І видав спеціальний маніфест до всього населення України про обрання нового володаря булави. Однак це була формальна пропозиція. Натомість російський монарх вже перед тим визначився з кандидатурою. Царський вибір зупинився на 62-річному Іванові Скоропадському. Саме обрання довголітнього стародубського полковника на «альтернативне» гетьманство в Глухові, що відбулося 6 листопада 1708 року, проходило під пильним оком російських урядовців та за умов оточення козацької ради царськими військами. 7 листопада цар у своїй грамоті затвердив Івана Скоропадського на вищій посаді в Україні. Новий гетьман так оцінював свої владні повноваження у листі до одного із козацьких старшин: «Иж мы, гетман, с Божей и монаршей, царського пресветлого величества, соизволителной милости врученную себе действителную одержавши власть, всякое в малороссийской отчизне нашой до благотребных порядков и воли монаршой стягаючеюся сочиняти правление и в том на певних особ, одних в Войску Запорожском заслуженных, а других до войсковой службы згодних, по достойности, годные показовать респекта».

Однак перед тим, як висвітлити діяльність Івана Скоропадського як гетьмана, звернімо увагу на Стародубщину та Стародубський полк, яким довго управляв наш герой на посаді полковника. Те, що Стародубщина з давніх-давен була моноетнічним українським регіоном, засвідчили події Національно-визвольної війни на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким. У тексті «Вимог Війська Запорозького до його королівської милості», які були подані гетьманом Б.Хмельницьким 7 серпня 1649 року королю Речі Посполитої Яну II Казимиру, зазначалося: «Почавши від Дністра, Берлинців, Бара, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип'ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, в усіх цих названих містах ми самі зробимо перепис, призначивши на службу Його Королівській Милості і всій Речі Посполитій тільки гідних, здатних до цього молодців. По цих містах серед нашого війська, щоб корогви, як іноземні, так і польські, не мали ніяких прав і не наважувалися брати жодних стацій». У 1654 році до Ніжинського полку було приєднано сім сотень Чернігівського полку, кілька округів з Чернігівського та Стародубський повіт зі Смоленського воєводства. У 1663 році з Ніжинського полку було виділено Новгородський (Сіверський), Глухівський, Сосницький та Стародубський полки.

Треба відзначити, що Стародубський полк, як адміністративна та військова одиниця, був одним з найсильніших у складі України-Гетьманщини. Його особовий склад брав активну участь у Кримських походах 1687 та 1689 років, Азовських кампаніях 1695-1696 років, Північній війні 1700-1721 років, російсько-турецьких війнах 1735-1739 років (наприклад, під час бойових операцій на Півдні України у 1738 році брало участь 1 тисяча 103 старшин і козаків Стародубського полку. З кінця XVII століття призначення й усунення полковників здійснювалося безпосередньо гетьманом. Гетьман І. Самойлович призначив стародубським полковником у 1680 році свого сина Семена, а після його смерті — меншого сина Якова (1685). Але після часів І.Мазепи українських полковників поступово витісняли російські.

Полковниками Стародубського полку в другій половині XVII — на початку XVIII століття були: Петро Рославець (1663,1668-1672,1673,1673-1676 pp.), Іван Плотник (Терник) (1663- 1665 pp.), Лесько Острянин (1665-1666 pp.), Михайло Небаба (1666-1667 pp.), Сава Многогрішний (Шумка) (1672-1673 pp.), Тимофій Олексіїв (Алексійович) (1676-1678, 1687- 1689 pp.), Федір Мовчан (1678 p.), Григорій Коровка-Вольський (Коровченко) (1678-1680 pp.), Семен Самойлович (1680-1685 pp.), Яків Самойлович (1685-1687 pp.), Михайло Миклашевський (1690-1704,1705-1706 pp.), Іван Скоропадський (1706-1708 pp.). Серед наказних полковників Стародубщини зустрічаємо представників відомих родів — Гуляницьких, Рубців, Лизогубів, Корецьких, Березовських, Немировичів-Данченків, Ханенків та ін.

На середину XVIII століття до Стародубського полку входили сотні, адміністративними центрами яких були міста Баклан (Бакляни), Мглин, Новгородок (Новгород-Сіверський), Погар (Погари), Почеп, Стародуб, Топаль (Великі Топалі), Шептаки. Всього на Стародубщині було 11 сотень: Бакланська (називаємо лише найвідоміших сотників — М. Морський, А. Богданович, Т. Ширай, П. Гудович, І. Мовчан, Т. Кибальчич, В. Косач, М. Губчиць, М. Ноздря), Мглинська(І. Берло, І. Романовський, Г. Парфененко, М. Симоненко, А. Григорович, І. Немирович-Данченко, П. Покорський-Жоравко), Новгородська (С. Горбовець, С. Маленовський, К. Карнаух, Д. Пушкаренко, С. Березовський, Ф. Лісовський, І. Судієнко, А. Рачинський), Новоміська (Ф. Скоробагатий, П. Дублянський, А. Силевич, П. Малишевський, Д. Горлянкевич), Погарська (А. Набатенко, Т. Яремієнко, 3. Іскра, С. Галецький, М. Гетун, С. Соболевський), Почепська перша і друга (П. Рославець, Н. Ноздря, О. Мартинович, М. Янковський, О. Дівович, К. Молявка, О. Булашевич), Стародубська перша і друга (Г. Веремієнко, М. Рубець, М. Мархаленко, П. Гудович, М. Чорнолуцький, І. Борозна, В. Гром, Я. Семека, О. Слухановський), Топальська (Р. Василевич, П. Хромченко, Г. Кожуховський, Ф. Модзалевський, К. Янджул, І. Гамалія, В. Рубець)і Шептаківська(Т. Куриленко, В. Ісаєнко, В. Шейменко, І. Маньківський, А. Худорба).

Протягом 1753-1754 років відбулося уточнення кордонів між Українським гетьманатом, що перебував у складі Російської імперії, та Річчю Посполитою. Була виготовлена «Карта специалная Российской империи с Полскою областию Стародубовского полку спорным грунтам разных владелцов...». Тут позначено більше 40 внутрішніх форпостів козацької держави, які знаходилися по таких річечках: Журавка, Лешня, Десьонка, Схолопна, Палуж, Сви- ниця, Драговша, Лосинка, Дубреш, Колпида, Михалка, Тесновець, Челихівка, Бесед, Яменець, Перелівка, Сталбунка, Араса, Сталпенка, Іпать, Сленка, Ракитова, Нетеж, Грезливка, Цата. При встановленні кордону важливе значення надавалося свідченням місцевих старожилів.

Перебуваючи під враженням від жорстоких допитів та страт мазепинських прихильників, які проходили в Лебедині, а також під безпосереднім тиском з боку Петра І та його урядовців, 8 грудня 1708 року новообраний гетьман Іван Скоропадський видав розлогий універсал до всіх верств тогочасного українського суспільства. Документ, що мав виразно контрпропагандистський зміст, був відповіддю на розповсюджені в містах і селах Українського гетьманату універсали Івана Мазепи й оголошував про його «зрадницькі» наміри. Натомість Скоропадський висловлював свою безмежну вірність московському царю та закликав «малоросійський народ» і надалі бути прихильним до «єдиновірного монарха, Його Царської Величності», який сприяв тому, що «Україна, Вітчизна наша, прийшовши після перших війн у спокійне та щасливе життя, помножилася церквами Божими та святими обителями і поширилася у міста, містечка та села врожаями земними, купецькими багатими торгами».

Протягом листопада — грудня 1708 року в Глухові та Лебедині, а також навколо них концентрувалися підрозділи українського козацтва, які визнавали владу Івана Скоропадського та царя Петра І. Відомо, що 23 грудня промосковський гетьман дістав наказ від фельдмаршала Б. Шереметева організувати пошту з Полтави до Сум, що було спричинене запланованим розміщенням у Сумах головної штаб-квартири російської армії. Незважаючи на великі матеріальні труднощі, Скоропадському все ж таки вдалося налагодити дієву поштову службу.

На початку січня 1709 року «альтернативний» гетьман скаржився Г. Головкіну, що царські війська чинили свавільства у Ромнах та пограбували його жителів. Російський урядовець відповідав, що винних буде покарано та наказував Скоропадському, у разі вступу до України військ короля С. Лещинського, підготувати козаків Київського, Білоцерківського «і других тамобочних полків » для відбиття нападу в складі корпусу на чолі з фельдмаршалом Гольцем. 7 січня гетьман Скоропадський написав листа до О. Меншикова, в якому просив його дати розпорядження звільнити захоплених росіянами українських козаків, яких тримали у Трубчевську.

9 січня 1709 року Головкін наказував гетьману пересуватися разом зі своїм військом поближче до Ромен. Аналогічний наказ Скоропадський дістав і від фельдмаршала Б. Шереметева. А 13 січня Головкін пропонував Скоропадському призначити наказного гетьмана для управління козацькими полками на Правобережній Україні. 22 січня Головкін надіслав до гетьмана 150 друкованих грамот Петра І для розсилки їх по всім полкам Лівобережної України. Окрім того, Головкін пропонував ознайомити всіх українських жителів з перехопленим листом І. Мазепи до короля С. Лещинського, який, на його думку, засвідчував «запродання» України «в неволю» Речі Посполитої.

Відомо, що наприкінці грудня 1708 року Іван Скоропадський відправив до Кримського ханства свого посланця І. Черняка з проханням до хана не підтримувати Карла XII Густава та І. Мазепу. Невдовзі гетьман дістав наказ від Б. Шереметева передислокуватися до Ніжина, що він і зробив у січні 1709 року. Це було зроблено, як засвідчував Головкін, для того, щоб «малороссийский народ, что при вас войска, был в доброй надежде; тако же и неприятель имел пострах». 1 січня Скоропадський надіслав листа до Меншикова з проханням про сприяння козакам Стародубського полку, що на той час знаходилися у містах Бихові та Чаусові. 26 січня Г. Головкін писав до Івана Скоропадського, що «естли неприятель еще здесь в Украйне замешкает и завеснует, то, чаем, что не без трудности ему будет в провианте и в фураже и принужден будет для того иттить и в половодье за Днепр; ...и то извольте, ваша вельможность, по располении Днепра приказать изводить к Киеву». 21 лютого Б. Шереметев наказував промосковському гетьману надіслати своїх розвідників на Січ для вивідування політичних настроїв серед запорожців.

У період з лютого до квітня 1709 року козаки Скоропадського брали участь у локальних сутичках зі шведами поблизу Лохвиці і Голтви. Окрім того, у березні гетьман дістав від Б. Шереметева наказ перекрити заслонами лінію Манжаліївка — Поток — Кременчук — Омельники, щоб не дати можливості запорожцям учинити раптовий напад на російську армію. Одночасно Іван Скоропадський наказував корсунському полковникові А. Кандибі пильно слідкувати за тим, як поводить себе правобережний полковник Самусь, а також вислати розвідників до Січі із завданням здобути інформацію про наміри запорожців.

Невдовзі лівобережному гетьману царське командування поставило завдання перекривати Карлу XII Густаву об'єднання з Річчю Посполитою й розташуватися у районі поміж річками Псел та Сула. 24 травня Іван Скоропадський дістав наказ рухатися з підпорядкованими йому полками до містечка Сорочинці для кращого зв'язку з основними військами Петра І.

Окрім того, козакам наказувалося знищувати всі запаси провіанту і фуражу на шляху пересування шведів, а також виставити вздовж річки Псел «роз'їзди та караули». Наприкінці травня Скоропадський дістав наказ від Головкіна оголосити усій старшині та жителям Лівобережної України указ Петра І про «зраду» запорожців та зруйнування російськими військами Запорозької Січі. Окрім того, російський урядовець зазначав, що «ради лутчаго о том известии всему малороссийскому народу, велено тех универсалов несколько сот напечатать, и пришлю оніе для розсылки во весь малороссийский народ к вашей вельможности вскоре».

8 червня 1709 року головні сили Скоропадського знаходилися поблизу містечка Богачки, а незадовго до Полтавської битви вони перемістилися у район Будищ та Решетилівки й підійшли до села Жуки. Відомо, що перед початком вирішальної битви із шведами під Полтавою Петро І, не маючи довіри до гетьмана Івана Скоропадського, писав до своїх воєначальників: «...а что атакованіе неприятеля от нас будет, не объявляй (І. Скоропадському), дабы не пронеслось, но секретно сіє дело держи». Більшість із майже 8 тисяч козаків Скоропадського, які під загрозою проведення репресій щодо них і їхніх сімей (зокрема, жінки і діти багатьох українських старшин знаходилися в ролі заручників у Глухові та Лебедині) перейшли на сторону Петра І, також не брала безпосередньої участі в Полтавській битві. Хоча, можливо, що певна їх кількість була поставлена на один із флангів поряд з драгунами, коли в ході Полтавської битви російські полки вивели перед ретраншементом. Відомо також, що напередодні «генеральної баталії» московський цар у листі від 23 червня наказував своєму регіментареві: «...Дабы... весьма того накрепко смотрели, чтобы оных шведов за Днепр не перепустить».

Цікавим фактом залишається те, що з табору Івана Скоропадського в розташування шведського штабу напередодні вирішальної битви надійшла записка з пропозицією підтримати короля Карла XII і гетьмана Мазепу. Очевидно, що передбачаючи такий розвиток подій і не довіряючи «зрадливим черкасам», Петро І залишив полки Скоропадського в ар'єргарді своєї армії та наказав 6 драгунським полкам на чолі з. А. Волконським здійснювати за ними спеціальний нагляд.

Отже, під час Полтавської битви лівобережні козаки Скоропадського знаходилися поза межами головного театру бойових дій. Разом з тим, вони брали участь у переслідуванні розгромлених військ Карла XII Густава, коли ті відступали до Дніпра в район Переволочної, а отже, брали участь у сумнозвісній Полтавській битві. Адже згідно з теорією і практикою військової справи битва складається не лише з «генеральної баталії», але й з підготовчого та заключного етапів. До речі, завершальний етап вважається не менш важливим за два перші. Відомо, що 10 липня 1709 року цар Петро І запросив гетьмана Івана Скоропадського разом із старшиною у свій похідний намет і нагородив їх золотими медалями та пожалував 100 тисяч рублів на «разделение войска». Перед тим, 3 липня, граф Г. Головкін звертався з розпорядженням до Скоропадського направити листа до чигиринського полковника Галагана та брац- лавського полковника Іваненка з наказом «переловити» шведського короля Карла XII Густава та гетьмана Мазепу. Пізніше Головкін повідомляв Скоропадського про розгром залишків шведської армії на чолі з генералом Левенгауптом поблизу Переволочної, з чого можна зробити висновок, що Скоропадський там не був присутній. Це підтверджував і лист О. Меншикова до лівобережного регіментаря. Невдовзі Г. Головкін просив Івана Скоропадського переправити його листи до кримського хана та очаківського бейлербея, в яких, очевидно, російський урядовець просив їх не сприяти шведському королю та видати Мазепу царю Петру І. Лівобережний гетьман виконав розпорядження московського «канцлера», але натомість надіслав до нього генерального писаря Савича, який передав Головкіну «пункти» від Війська Запорозького до Петра І, а також прохання надати «жалувану грамоту на уряд гетьманський і маєтності, що належать до булави» Івана Скоропадського.

Як відзначали дослідники, перемога, здобута російською армією під Полтавою, дала можливість Петру І відкинути декларовану турботу про збереження українських «прав і вольностей» та юридично закріпити присутність при гетьманському дворі царських резидентів.

Згідно з царською інструкцією від 18 липня 1709 року вони мали: по-перше, контролювати зовнішньополітичні кроки гетьмана Скоропадського і не дозволяти йому призначати старшин на українські уряди без згоди з царем; по-друге, слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах України; по-третє, нейтралізувати агітацію прибічників І. Мазепи. Царський резидент при гетьманському уряді А. Ізмайлов також отримав таємну інструкцію від свого монарха, де йому ставилося в обов'язок «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине и в полковнике никакой шаткости к измене и возмущению народа... не было, и разведывать того накрепко всякими способы...». Одним із найголовніших завдань, яке поставив перед І. Скоропадським московський цар Петро І, було «верстать» українських козаків у російські драгуни.

Із цього часу у військовій справі гетьман Іван Скоропадський став виконувати накази не лише царя Петра І, але й київського російського воєводи Д. Голіцина. У1710 році цар Петро І наказав гетьману Скоропадському прислати 6 тисяч козаків «ради строения фортеции» на Печерських пагорбах у Києві. У січні наступного року за розпорядженням канцлера Головкіна лівобережний регіментар додатково надав у розпорядження Д. Голіцина 2 тисячі козаків для рубки і привезення на фортечні потреби лісу. Певна кількість городових козаків у той же час допомагала укріплювати фортечні мури в Глухові.

У 1710 році один із гетьманських слуг говорив чигиринському сотнику про те, що його патрон не має ніякої реальної влади з огляду на те, що російський резидент не тільки перевіряв всю його кореспонденцію, але й вирішував за гетьмана усі питання державної ваги. Про те, що позбавлення Скоропадського владних повноважень робилося цілеспрямовано й планомірно з боку Москви, свідчать, наприклад, слова київського «генерал-губернатора» князя Д. Голіцина: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом; не надобно исполнять всякие просьбы гетмана, особенно когда будет просить наградить кого-нибудь деревнями, мельницами или чем-нибудь другим... когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами...».

У зв'язку зі вступом у Північну війну на боці Шведського королівства Османської імперії* на початку 1711 року Іван Скоропадський підготував декілька полків (близько 2000 козаків) для відправки до Приазов'я для охорони кордонів Російської імперії від нападу турків, а сам з основними силами та російськими військами генерала Бутурліна виступив у пониззя Дніпра в напрямку Криму, щоб протидіяти татарським військам. Окрім того, 4-тисячний загін на чолі з миргородським полковником Д. Апостолом влився до російської армії на чолі з Петром І, яка готувалася для походу в глиб Молдавського князівства. У той же час І. Скоропадський за наказом царського уряду намагався протидіяти спробам наступника Мазепи гетьмана П. Орлика оволодіти Правобережною Україною. У квітні 1711 року в листі до Д. Голіцина Скоропадський пропонував перевести на лівий берег Дніпра жителів Корсуня, Чигирина, Кальниболота і Лисянки.

З огляду на підписання Прутського трактату та у зв'язку з підтримкою правобережним українським населенням П. Орлика, у вересні 1711 року Петро І видав указ, який зобов'язував козацьких полковників «Задніпровської України» зі своїми полками перейти в «Малу Росію». З урахуванням цього, наприкінці грудня 1711 — на початку січня 1712 року Іван Скоропадський видав декілька універсалів про переведення на Лівобережжя жителів Правобережної України. Незважаючи на такі дії лівобережного гетьмана, московський цар, так само як і під час Полтавської битви, не довіряв Скоропадському, підозрюючи, що той може об'єднатися з П. Орликом. Саме тому до місць дислокації основних сил лівобережного козацького війська у Гадячі, Сорочинцях, Золотоноші та Чигирині були введені російські підрозділи.

Протягом 1712-1713 років основні сили лівобережної частини Українського гетьманату були підтягнуті до Києва. Тут вони перед загрозою ймовірного походу Османської імперії на місто укріплювали захисні споруди й Печерську фортецю, а також готувалися для відсічі нападу військ гетьмана П. Орлика та хана Девлет-Гірея на Правобережну Україну. У цей час лівобережний гетьман Іван Скоропадський виконував розпорядження фельдмаршала Б. Шереметева, який з приводу підготовки походу проти татар у 1713 році писав до гетьмана: «Дабы в оном походе были вся старшина и реестровые козаки сами, а наемщиков отнюдь никто за себя не посылали...». Слід зазначити, що російський воєначальник мав право безпосередньо давати накази українським старшинам. Зокрема, восени того ж року лубенському полковнику В. Савичу наказувалося міцно охороняти переправи вздовж Дніпра, а переяславський полковник С. Томара мав «разъезды, пасы и форпосты по реке Днепру, и в прочих местах, где есть опасность от неприятеля, содержать обще в крепком осмотрении». Одночасно протягом 1713-1714 років близько 12 тисяч козаків були задіяні на будівельних роботах по укріпленню фортець у Глухові, Ніжині, Чернігові, Переяславі та Полтаві. Як зазначали історики, перемога Московської держави у Полтавській битві спричинила «радикальну зміну поглядів військових діячів Петра І на значення та здібності військових кадрів — спеціально в справі використання козаків до незвичних фортифікаційних робіт».

Незважаючи на те, що після російсько-турецького миру 1714 року напруження на південних кордонах Московської держави та Лівобережної України зменшувалося, українське козацьке військо продовжувало брати участь у багатьох воєнних подіях. Так, у 1715 році гетьман І. Скоропадський дістав наказ від Петра І зосередити свої підрозділи поблизу Києва. Наступного року вони передислокувалися до Гадяча, який оберігали від нападу кримської орди. В очікуванні нових набігів татар, у 1716 році лівобережному гетьману наказувалося розташувати козацькі полки «в пристойных местах» і узгоджувати свої дії з губернатором Д. Голіциним. У лютому 1718 року за царським наказом Скоропадський вислав 6 тисяч козаків на Дон у підпорядкування бригадира Кропотова, що готувався у похід проти татар.

¥ 1716 році козацький загін на чолі з генеральним хорунжим І. Сулимою був відправлений у донські степи будувати укріплення проти вторгнень ногайців Кубанської орди. Протягом 1718-1721 років українські козаки Скоропадського вели будівельні роботи на проритті водного каналу між Доном та Волгою, зведенні фортець в Астрахані та Царицині. Тоді ж козацькі полки взяли участь у поході «в землю персидську», до Дербента. У листопаді 1718 року вийшов царський наказ щодо направлення на будівництво Ладозького каналу поблизу Петербурга (з'єднував річки Волхов та Неву) козаків із Київської губернії — по одному чоловіку від семи дворів. Через два роки, 17 грудня 1720 року, Петро І вже наказував гетьману Іванові Скоропадському направити на будівництво Ладозького каналу 10 тисяч українських козаків. У 1721 році, в останній рік Великої Північної війни, з метою оволодіння південним узбережжям Каспійського моря українські козаки під проводом наказного гетьмана Д. Апостола були відправлені до берегів річки Сулак, у так званий Терський похід.

На початок 1720-х років у Київському, Чернігівському, Переяславському, Ніжинському, Прилуцькому, Стародубському, Лубенському, Миргородському, Гадяцькому та Полтавському полках нараховувалося 55 тисяч 241 козак (у т. ч. 16 тисяч 540 піших та 38 тисяч 701 кінних), хоча кількісний склад задіяного у подіях Північної війни 1700-1721 років козацького війська був набагато меншим і не перевищував 25 тисяч вояків. Найбільш активно у воєнних діях брали участь 5 охотницьких (найманих) полків, у кожному з яких нараховувалося від 600 до 1000 козаків. Слід також зазначити, що коли протягом 1708-1714 років російський монарх Петро І ще використовував (хоча й дуже обережно, доручаючи контроль над ними російським підрозділам) козацьке військо гетьмана Івана Скоропадського під час бойових дій, то в міру зменшення військової небезпеки цар став дивитися на козацтво Лівобережної України лише як на допоміжне військо та робочу силу й головним чином почав використовувати їх на фортифікаційних і канальних роботах.

Про те, що Іван Скоропадський намагався відновити широку автономію Лівобережної України, свідчить багато фактів. Вже у липні 1709 року гетьман подав на ім'я Петра І три документи, серед яких був і проект українсько-російських «статей» про відносини між гетьманською та царською владами. Ці «статті», що дістали назву Решетилівських (оскільки були передані цареві в селі Решетилівка на Полтавщині), мали 14 пунктів щодо збереження і поновлення «прав і вольностей» українського населення. Зокрема, у їхньому 5-му пункті засвідчувалося: «Воєводам, по давнему обычаю, введенному еще за Б. Хмельницкого, в Украйне пребывающим, указом Его Царского Пресветлого Величества подтверждено будет, дабы до малороссийского народа людей без указу отнюдь не интересовались, и прав их и вольностей не нарушивали, и в суды и расправы их не вступались, а до кого из малороссийского народа какое важное дело будет, о том, с согласия тех мест полковников, или старшины, розыск и справедливость по правам их чинили...». У 7-му пункті стверджувалося: «Весь малороссийский народ довольно милости Царского Величества имел, и ныне имеет, в содержании всех привилей и вольностей и свобод их, паче всех иных народов». Однак цар не затвердив Решетилівські статті, а лише видав чергову грамоту загального характеру.

Протягом наступних років гетьман неодноразово звертався до царя з проханням полегшити становище підлеглої йому країни. Так, наприклад, у 1716 році він знову прохав Петра І визначити статус українців та покращити економічне життя Гетьманщини. Перебуваючи наступного року в Москві, Іван Скоропадський вимагав обмежити свавілля російських воєвод в Україні. Царський резидент при гетьманському урядові постійно повідомляв, що Скоропадський намагається вести себе, як самостійний правитель, і навіть підтримує відносини з іноземними монархами: «...A к господину гетману приезжают из Польши посланцы от гетманов корунных и от других тамошних знатных персон... Однако ж посланцов господин гетман принимает, и письма от них получает, и на письма их ответствует без меня, только изволит мне объявлять на словах, о чем к нему гетманы, или другие персоны писали, и как на те их письма его вельможность ответствует, тех с ответных листов не объявляет».

Вже під кінець свого гетьманства, у грудні 1720 року, Іван Скоропадський відіслав до Санкт-Петербурга делегацію у складі генерального осавула В. Жураховського, прилуцького полкового обозного М. Огроновича та гадяцького полкового судді Г. Граб'янки, які мали просити царя Петра І «о милости и нуждах малороссийских». Незважаючи на хворобу та похилий вік, у січні 1722 року Скоропадський разом зі старшиною особисто відправився до північної столиці Російської імперії з наміром остаточно розв'язати питання про статус України. Протягом чотирьох місяців він зустрічався з багатьма представниками,російської верхівки, неодноразово мав розмову з царем щодо повернення українцям їхніх,стародавніх « прав і вольностей ».

Частина історіографії сучасної Росії переповнена визначеннями щодо зради залежного гетьмана Мазепи своєму сюзеренові Петру І. Натомість жоден із сучасних російських істориків і до цього часу чомусь не торкнувся питання щодо відмови царя Петра І від своїх монарших зобов'язань, які він привселюдно давав усьому «малоросійському народові» та його новообраному гетьманові Іванові Скоропадському у своїх грамотах від 1 та 6 листопада 1708 року.

«А Мы, Великий Государь, Наше Царское Величество, обещаем вам, верным нашим подданным, тому вольными гласы новообранному Гетману, тако ж и Генеральной старшине, Полковникам, Ясаулам, Сотникам, и всей полковой старшине и всему войску Запорожскому, Нашим, Царского Величества, словом все вольности, права и привидощи, которые вы от времени принятия блаженные и достохвальные памяти отца нашего, Великощросударя, Царя и Великого Князя, Алексея Михайловича всея Великие, и Малые, и Белые России Самодержца, под свою великодержавную руку, Гетмана Богдана Хмельницкого, с Войском Запорожским и со всем Малороссийским народом, и потом при Нашем, Царского Величества, государствовании, Гетманы и все войско имели, свято, ненарушимо и цело содержать...», — зобов'язувався російський монарх перед своїми українськими підданими.

Однак недотримання монарших зобов'язань стосовно «прав і привілеїв» українського гетьмана проявилося відразу ж після Полтавської битви, коли до Скоропадського було приставлено царського стольника А. Ізмайлова (пізніше його замінив на цій посаді стольник Ф. Протасьєв). Останній, згідно з наданими йому від царя «явними статтями» і «секретними пунктами», мав не тільки доповідати Петру І про все, що робили гетьман та генеральна старшина (тобто виконувати контрольні щодо української адміністрації функції), але й разом з Іваном Скоропадським «управлять с общего с ним совету». Ф. Протасьєв протягом 12 років резидування при гетьмані цілком свідомо переймав на себе гетьманські функції. Тобто, згідно з царськими розпорядженнями, з кінця червня 1709 року в Лівобережній Україні фактично встановлювалося двовладдя.

За наказом Петра І від 22 січня 1715 року про новий порядок заміщення старшинських «урядів», козацькі полковники в Лівобережній Україні стали призначатися із двох-трьох поданих Іваном Скоропадським кандидатур лише за царським наказом із Санкт-Петербурга. Таким чином, по-перше, було остаточно ліквідовано принцип гетьманської юрисдикції у керівництві полками як адміністративно-територіальними та військовими одиницями, а, по-друге, в українців відбиралася ще одна дуже важлива «вольність», яку перед тим обіцяв захищати своїм «монаршим словом» російський цар. З цього часу розпочалася практика прямого призначення на полковницькі посади російських урядовців, тобто представників не «Малоросії», а «Великоросії». Отже, Петро І не виконав своїх царських зобов'язань не тільки щодо гетьмана, але й українських вищих урядовців — полковників, осавулів, сотників, отаманів і всієї старшини.

З липня 1722 року гетьман Іван Скоропадський після тривалої хвороби помер. З великими почестями по ньому відправили літургію у величній церкві св. Миколая в Глухові, а потім поховали у склепі на території Гамаліївського монастиря, що неподалік гетьманської столиці. Його дружина Анастасія ще довгий час зберігала своє хоча й неофіційне, але цілком реальне владне становище в країні. Адже довгий час гетьмана в Україні не було. Та навіть після обрання у 1727 році на гетьманську посаду Данила Апостола, дружина Скоропадського неодноразово конфліктувала з ним. Однак у 1730 році Анастасія вмерла і знайшла вічний спокій поруч з чоловіком на території Гамаліївського монастиря, а в 1733 році тут упокоїлась і їхня донька Уляна.

***

Від часу поразки шведсько-українських сил у Полтавській битві 27 червня 1709 року Український гетьманат став розглядатися російським урядом вже не як залежна союзницька держава, а як одна з провінцій (хоча і з залишками багатьох автономних ознак), що дісталася Москві на правах переможця у Північній війні 1700-1721 років. І хоча маріонетковий уряд лівобережного гетьмана Івана Скоропадського все ж таки намагався відстоювати «стародавні вольності» України-Русі, однак з часом вона почала поступово перетворюватися на обтяжливий бюрократичний додаток до державно-політичної системи новопосталої на теренах Євразійського континенту Російської імперії.


Автор:
Прочитали: 74 рази

Надрукувати Надрукувати    Переслати Переслати    В закладки В закладки

Новини по темі:
  • Торгівля на крові є збитковою для української держави
  • Іван Макар: Одягаюся і йду на Майдан!
  • Зустріч з Іваном Винарчиком
  • Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні
  • Наталка Іванченко: Згадуючи плакати Майдану...
  • Вражаючі факти про Івана Франка
  • Іван Макар: Дешевше викупити бізнес свого Президента в РФ...
  • продають шаблю гетьмана Павла Скоропадського
  • Наталка Іванченко знову в зоні АТО
  • В ЮВІЛЕЙНОМУ РОЦІ ІВАНА ФРАНКА - ,,УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ’’ В ПЕРЕМИШЛІ
  • Наталка Іванченко відвідала Покровськ
  • Іван Вікован – повний кавалер ордену За заслуги!
  • Аеропорт "Бориспіль" ім. Гетьмана МАЗЕПИ?
  • Мистецтво АТО в Музеї гетьманства
  • В Музеї гетьманства – мистецтво зони АТО
  • Козацькі плакати для Музею гетьманства
  • відзначити 75-ліття Акту відновлення Української держави
  • Стародрук «Апостол» Івана Федорова зник
  • Таємниці Гетьмана Богдана Хмельницького
  • Булава Кубані, архів Іваниса і лист Послу Андрію Шевченку
  • ІВАН МАЗЕПА - НА ШЛЯХУ ДО СТВОРЕННЯ ВЕЛИЧНОЇ ДЕРЖАВИ
  • РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОЇ СТОЛИЦІ БАТУРИНА У 2014-2015 РОКАХ
  • РЕЛІГІЙНА ТЕМАТИКА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ, А ЗОКРЕМА В ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА
  • ВЕКСИЛОЛОГІЧНІ ТРАДИЦІЇ У СИМВОЛІЦІ ВІЙСЬКА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (XVI – XVIII ст.)
  • В Івано-Франківську відкрили перший в Україні музей Небесної сотні
  • державні нагороди військовим: Не існує держави без прапора, без гімну, без гербу і без війська
  • «Музей Івана Гончара» на відкриття виставки плакатів Юрія Нерослика «Україна – понад усе»
  • Іван Макар буде Генпрокурором України!
  • Іван Макар приїхав з фронту і повертається у велику політику!
  • РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОГО БАТУРИНА 2013-2014 рр. ПАЛАЦИ ІВАНА МАЗЕПИ ТА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО

    Читайте також:
  • Для «Садиби Попова” розроблено план організації території
  • Александр Шепелев: «Я лично выводил для Турчинова миллионы долларов в оффшоры»
  • Блокада досягла проміжних результатів. Що робити далі?
  • Журнал “Музеї України” повернуто до ефіру!
  • Історично-культурний центр «Слобода» є унікальним проектом
  • Сайт Музеї України знищено! – Єврохост
  • Смерть чиновника
  • Я придумала, що робити з Юлією Самойловою
  • Образ Путіна у народній творчості
  • Сергій Жижко: Знову партсписки-фейки?
    Повернутися назад

  • Міжнародний козацький журнал

    Міжнародний Козацький журнал "Нова Січ"

    Редакція: Запоріжжя-Київ

    Україна - це Європа!

     

     e-mail: novasich@ukr.net

    Головний редактор - полковник козацтва

    Віктор Тригуб

    Шеф-редактор - Володимир Іванченко (Запоріжжя)

    Біоенергетики - генерали козацтва Валерій Пильник, Юрій Курилех

    Юридичний супровід - 

    Іван Макар

    Представник у США -  Американське козацтво

    Представництва:

    Кропивницький - Анатолій Авдєєв,Миколаїв - Сергій Порфірєв, Харків - Юрій Нерослік, Закарпаття - Вадим Логвінов

     



     


    Партнери: Музей плакату України, ГО "Гуманітарна ліга"





    http://www.museum-ukraine.info/

     







     









    Опитування
    За кого голосувати?
    За владу
    За опозицію
    Не піду
    Маленька партія снайперів



    Всього голосів: 2941
    Результати опитування



    Лічильники

    Счетчик тиц и pr - Tops100.ru

    Яндекс цитирования




    світ
    http://novasich.blogspot.com/

    http://narodna.pravda.com.ua/





    На початок сторінки

    Разробка сайту: Ростислав Саєнко, 2005 р., Система: SmallNuke ©
    Генерація сторінки: 0.102 с. Всього 8 запитів до бази.

    Админ.панель