ЧОМУ ЧЕРВОНІ ПЕРЕВЕРТНІ ЗАХИЩАЮТЬ «ВЕРВОЛЬФ»
Напевне навколо жодної з таємниць Другої світової Війни не напустили
стільки інформаційно-міфологічного туману, як навколо ставки Гітлера під
Вінницею. Тисячі сторінок і шпальт усіляких «незалежних» розслідувань,
досліджень, розвідок — аж до сканувань, як із космосу, так і з мізків
усіляких паранормальних індивідуїв.
Але от цікава обставина: справді незалежних об’єктивних досліджень цієї
теми і на сьогодні практично не існує. У бездонному баговинні
напівправди і відвертої брехні потонули крихти істини. Тож віддамо
належне українському дослідникові Євгену Шафранському, котрий ще вісім
років тому спробував зібрати і систематизувати те, що, принаймні, можна
вважати серйозними версіями. Вийшло небагато — кілька сторінок
публікації в одному з червневих номерів щотижневика «Дзеркало тижня» за
2003-й рік. Після цього — ані звуку. Наче хтось і водночас скомандував
«відбій». Ну, може не так в лоб, але враження складається.
Так тривало б і далі, якби не рутинне загалом рішення нинішньої
вінницької влади про упорядкування колишнього гітлерівського лігва під
символічною назвою «Вервольф» і перетворення його на
меморіально-туристський комплекс. Йшлося, перш за все, про пам’ять, а не
про зиск. Адже, за різними даними, десь там закопано від чотирьох до
чотирнадцяти тисяч радянських військовополонених та мирних громадян,
котрих, знову ж таки, за офіційними даними, гітлерівці знищили після
здачі об’єкту в експлуатацію.
Але наші «ліві» здійняли неймовірний галас про якусь там ґлорифікацію
нацизму, про потурання ну вже зовсім міфічним українським неонацистам,
котрі, мовляв, сплять і мріють відродити на старих руїнах «Вервольфу»
фашистську державу. Будь-яка нормальна людина, в Україні сутня, скаже на
це: «Тиць Гриць!» — і тільки. Але той, хто знає, що істерії
малоросійських комуністів насправді добре відрежисеровані — і то не у
штабі Петра Симоненка — повинен замислитися: з якого приводу шум?
Дозволимо собі висунути принаймні дві вельми вірогідні версії, розгляду
яких 70 років уникають колишні і нинішні міфологізатори.
Вищезгадані «комуністи від Симоненка» полюбляють поминати лихим словом
батальйон «Нахтігаль», сформований, як відомо, з українців, котрі до
1-го вересня 1939-го року були громадянами Польщі. Але чомусь навіть
серйозні дослідники теми не згадують, за яких обставин закінчився
бойовий шлях цього розвідувально-диверсійного підрозділу Вермахту.
А даремно!
Після класичних із точки зору тактики цього роду військ операцій у
Львові та під Тернополем можна сказати, в зеніті своєї короткої, але
яскравої слави «Нахтігаль» раптом зникає з бойових зведень, а невдовзі
взагалі розформовується. Більшість істориків пов’язує це з проголошенням
Бандерою та Стецьком незалежності України. Хоча в реальності все було
інакше. І дуже-дуже цікаво. Після вдалих дій під Тернополем батальйон
зник з передової. Начебто відбув у тил на перепочинок. Це в розпал
генерального наступу, зважте! А насправді «Нахтігаль» здійснив
блискавичний рейд по ще радянській території і виринув саме під
Вінницею. І там спробував захопити «якийсь секретний радянський
військовий об’єкт». За версією сучасних радянських істориків, майже весь
особовий склад батальйону загинув у боях з Червоною Армією. Проте
передові частини Вермахту увірвалися до Вінниці вже 19 липня 1941-го
року. Що це було — розвідка боєм, класичний відволікаючий маневр чи ще
щось, то вже запитання до військових істориків. Але вони мовчать. І
політичні причини відіграють тут не останню роль. Адже згідно з
радянською міфологією на момент свого останнього бою під Вінницею
«Нахтігаль» начебто винищував євреїв та польську інтелігенцію… у Львові.
І ще одне незручне запитання: такий об’єкт, як ставка Верховного
Головнокомандування гітлерівської армії — це не табір праці і відпочинку
«Гітлерюгенду». Це комплекс, у першу чергу, підземних споруд, захищених
від будь-яких несподіванок. Більшість дослідників вважає, що будівельні
роботи біля села Стрижавка розпочалися у грудні 1941-го року. А вже 10
квітня 1942-го року — і це підтверджено німецькими документами —
«Вервольф» був повністю готовий.
А тепер — увага! Наземні залишки підірваної споруди свідчать, що її
стіни значної, до шести метрів, товщини були з залізобетону. Кожен, хто
бував у цих місцях після війни, міг переконатися в цьому на власні очі. І
от найбільша загадка «Вервольфу”: технологія будівництва такого типу і
розміру споруд вимагає двох, а то й трьохмісячної перерви для усадки
залізобетону. Тобто — нехай навіть не в грудні, а десь у жовтні
будівництво розпочалося. То скільки часу пройшло до 10-го квітня?
Півроку. Мінус три місяці на усадку. Товариство, ви що, не бачите, що
вас дурять ось уже 70 років? Та за такий термін, та ще й взимку — хіба
що котлован викопали б.
А якщо врахувати, що підземна частина бункерів вирізана в міцнющому
подільському граніті, то відповідь реальна може бути лише одна:
гітлерівці не будували «Вервольфу», вони захопили і швидко пристосували
для себе вже існуючий об’єкт. Існуючий, наголошуємо, задовго до 19 липня
1941-го року.
І останнє: одразу після захоплення Вінниці Вермахт виявив у передмісті
масові багатотисячні поховання радянських людей, знищених
співробітниками НКВС. До останніх днів горбачовської «пєрєстройки» цей
факт старанно замовчувався. Потім крізь зуби подали дві версії: жертви
розстрілів 1937-го року і розстріляні влітку 1941-го в’язні вінницьких
тюрем, котрих не встигли евакуювати. Але дані німецької експертизи
свідчать, що ці тисячі українців були знищені не в 1937-му, а в 1938-39
роках. Чи не ці люди споруджували отой «секретний об’єкт», котрий так
добре прислужився Верховному Командуванню Рейху?
В.Н.