ЧОМУ ЧЕРВОНІ ПЕРЕВЕРТНІ ЗАХИЩАЮТЬ «ВЕРВОЛЬФ»

Напевне навколо жодної з таємниць Другої світової Війни не напустили стільки інформаційно-міфологічного туману, як навколо ставки Гітлера під Вінницею. Тисячі сторінок і шпальт усіляких «незалежних» розслідувань, досліджень, розвідок — аж до сканувань, як із космосу, так і з мізків усіляких паранормальних індивідуїв.

Але от цікава обставина: справді незалежних об’єктивних досліджень цієї теми і на сьогодні практично не існує. У бездонному баговинні напівправди і відвертої брехні потонули крихти істини. Тож віддамо належне українському дослідникові Євгену Шафранському, котрий ще вісім років тому спробував зібрати і систематизувати те, що, принаймні, можна вважати серйозними версіями. Вийшло небагато — кілька сторінок публікації в одному з червневих  номерів щотижневика «Дзеркало тижня» за 2003-й рік. Після цього — ані звуку. Наче хтось і водночас скомандував «відбій». Ну, може не так в лоб, але враження складається.

Так тривало б і далі, якби не рутинне загалом рішення нинішньої вінницької влади про упорядкування колишнього гітлерівського лігва під символічною назвою «Вервольф» і перетворення його на меморіально-туристський комплекс. Йшлося, перш за все, про пам’ять, а не про зиск. Адже, за різними даними, десь там закопано від чотирьох до чотирнадцяти тисяч радянських військовополонених та мирних громадян, котрих, знову ж таки, за офіційними даними, гітлерівці знищили після здачі об’єкту в експлуатацію.

Але наші «ліві» здійняли неймовірний галас про якусь там ґлорифікацію нацизму, про потурання ну вже зовсім міфічним українським неонацистам, котрі, мовляв, сплять і мріють відродити на старих руїнах «Вервольфу» фашистську державу. Будь-яка нормальна людина, в Україні сутня, скаже на це: «Тиць Гриць!» — і тільки. Але той, хто знає, що істерії малоросійських комуністів насправді добре відрежисеровані — і то не у штабі Петра Симоненка — повинен замислитися: з якого приводу шум?

Дозволимо собі висунути принаймні дві вельми вірогідні версії, розгляду яких 70 років уникають колишні і нинішні міфологізатори.

Вищезгадані «комуністи від Симоненка» полюбляють поминати лихим словом батальйон «Нахтігаль», сформований, як відомо, з українців, котрі до 1-го вересня 1939-го року були громадянами Польщі. Але чомусь навіть серйозні дослідники теми не згадують, за яких обставин закінчився бойовий шлях цього розвідувально-диверсійного підрозділу Вермахту.

А даремно!

Після класичних із точки зору тактики цього роду військ операцій у Львові та під Тернополем можна сказати, в зеніті своєї короткої, але яскравої слави «Нахтігаль» раптом зникає з бойових зведень, а невдовзі взагалі розформовується. Більшість істориків пов’язує це з проголошенням Бандерою та Стецьком незалежності України. Хоча в реальності все було інакше. І дуже-дуже цікаво. Після вдалих дій під Тернополем батальйон зник з передової. Начебто відбув у тил на перепочинок. Це в розпал генерального наступу, зважте! А насправді «Нахтігаль» здійснив блискавичний рейд по ще радянській території і виринув саме під Вінницею. І там спробував захопити «якийсь секретний радянський військовий об’єкт». За версією сучасних радянських істориків, майже весь особовий склад батальйону загинув у боях з Червоною Армією. Проте передові частини Вермахту увірвалися до Вінниці вже 19 липня 1941-го року. Що це було — розвідка боєм, класичний відволікаючий маневр чи ще щось, то вже запитання до військових істориків. Але вони мовчать. І політичні причини відіграють тут не останню роль. Адже згідно з радянською міфологією на момент свого останнього бою під Вінницею «Нахтігаль» начебто винищував євреїв та польську інтелігенцію… у Львові.

І ще одне незручне запитання: такий об’єкт, як ставка Верховного Головнокомандування гітлерівської армії — це не табір праці і відпочинку «Гітлерюгенду». Це комплекс, у першу чергу, підземних споруд, захищених від будь-яких несподіванок. Більшість дослідників вважає, що будівельні роботи біля села Стрижавка розпочалися у грудні 1941-го року. А вже 10 квітня 1942-го року — і це підтверджено німецькими документами — «Вервольф» був повністю готовий.

А тепер — увага! Наземні залишки підірваної споруди свідчать, що її стіни значної, до шести метрів, товщини були з залізобетону. Кожен, хто бував у цих місцях після війни, міг переконатися в цьому на власні очі. І от найбільша загадка «Вервольфу”: технологія будівництва такого типу і розміру споруд вимагає двох, а то й трьохмісячної перерви для усадки залізобетону. Тобто — нехай навіть не в грудні, а десь у жовтні будівництво розпочалося. То скільки часу пройшло до 10-го квітня? Півроку. Мінус три місяці на усадку. Товариство, ви що, не бачите, що вас дурять ось уже 70 років? Та за такий термін, та ще й взимку — хіба що котлован викопали б.

А якщо врахувати, що підземна частина бункерів вирізана в міцнющому подільському граніті, то відповідь реальна може бути лише одна: гітлерівці не будували «Вервольфу», вони захопили і швидко пристосували для себе вже існуючий об’єкт. Існуючий, наголошуємо, задовго до 19 липня 1941-го року.

І останнє: одразу після захоплення Вінниці Вермахт виявив у передмісті масові багатотисячні поховання радянських людей, знищених співробітниками НКВС. До останніх днів горбачовської «пєрєстройки» цей факт старанно замовчувався. Потім крізь зуби подали дві версії: жертви роз­стрілів 1937-го року і розстріляні влітку 1941-го в’язні вінницьких тюрем, котрих не встигли евакуювати. Але дані німецької експертизи свідчать, що ці тисячі українців були знищені не в 1937-му, а в 1938-39 роках. Чи не ці люди споруджували отой «секретний об’єкт», котрий так добре прислужився Верховному Командуванню Рейху?

В.Н.